«Мій Вчитель говорив: “Можеш не писати – не пиши!”. Звісно, слова класика з вуст іншої людини могли би звучати і патетично, і тривіально, але не з вуст Володимира Прохорова. Дещо суворий, патологічно чесний, абсолютно геніальний викладач нагородив своїх учнів декількома простими й вичерпними визначеннями дуже непростих речей. Зміст багатьох із них починаю розуміти тільки тепер. «Можеш не писати – не пиши!». НЕ МОЖУ! Мені здається, саме з цього починається покликання». Це покликання – мистецтво – робить молоду художницю Юлію Скрипку щасливою. А свої картини вона називає «станами, які доводилося переживати». Її твори є відлунням емоцій багатьох глядачів. Принаймні це було помітно на виставці Юлії Скрипки «Deadline», що пройшла в Національному музеї Тараса Шевченка. Полотна художниці – цікаві й своєрідні. Манливі не лише стародавньою технікою левкасу, у якій їх створено, але й оригінальними образами. Вони відверті й водночас оповиті таємницею. Про життєві чари і «магію» мистецтва – в інтерв’ю з Юлією Скрипкою.
– Доводилося чути від художників (молодих і маститих), що на український арт-ринок утіснитись доволі важко…
– Чесно кажучи, мистецтво та «його просування» – речі абсолютно несумісні. Тим більше несумісні в одній особистості. Просування передбачає достатньо чіткий радар, що пеленгує «актуальні» тенденції. При цьому неважливо – йде мова про тематику чи більш брутальну роботу мазками, чи відповідну здатність до повної або часткової мімікрії. Таким чином, «мистецтво» неминуче втрачає відвертість і спонтанність, що, власне, й робить мистецтво мистецтвом. Тому укладання угод купівлі-продажу здебільшого прерогатива іншої вишуканої професії – імпресаріо. Без нього доводиться важко, бо навіть складання цінової політики – справа невдячна, з урахуванням необхідності годуватися, збереження іміджу, власних сумнівів і переживань (про які, взагалі ніхто не повинен знати).
– А як вдалося здійснити виставку в Національному музеї Тараса Шевченка?– Особисто мені – щастить. Дуже часто зустрічаються люди, які потребують моєї допомоги, і я також відчуваю потребу щось для них зробити. Здійснити виставку в Національному музеї Тараса Шевченка було просто й фантастично швидко. В музеї був вільний час й простір, а в мене роботи і мій ангел-охоронець Галина Андрєєва (замдиректор Дитячої школи мистецтв № 5). Вона познайомила адміністрацію з моїми творами. Адміністрацію вони зацікавили.
– Може, декому здасться, що Вам все дається доволі легко. Хоча насправді, сакральне мистецтво, котре Ви вивчали, левкас, у якому працюєте, – складний і глибокий світ… Що так у ньому приваблює?
– Сакральне мистецтво насправді – гігантський хрест. Його, мабуть, не мені, принаймні поки що нести. В справжньому сакральному мистецтві по суті естетика поступається місцем молитві, вірі, покаянню… Тобто речам значно складнішим та відповідальнішим, ніж просто мистецтво. Та й поєднання мирського буття з істинно сакральною роботою – дуже важка справа. Врешті- решт, як писав Хорхе-Луїс Борхес, посилаючися на апокрифічне Євангеліє: «Ворота обирають, того, хто входить – не людина». Заразом, що може бути красивішим від ікони? І жорстокий аскетизм у засобах виразності, детермінанта поз, одягу, ліміт сюжетів, чітка закріплена символіка кольору не завадила появі справжніх шедеврів. А може, й навпаки все це загалом перетворилося на магічне сито, щільне й міцне, яке втримало найголовніше, дозволяючи усьому порожньому й зайвому піти в небуття, втримало суть. Тому й повертають мене до себе ті іконографічні образи, лінії і форми, бо вони для мене досконалі.
–Особисто Вам академічні знання допомагають чи все ж таки заводять у певні межі?
– Впевнена, що допомагають. А декому їх бракує. У будь-якому разі, якщо людина приречена літати, ніяка школа чи виховання не зупинить цей політ.
– Левкас – техніка «магічна». Що «магічного» Ви бачите в мистецтві?
– Не зважаючи на свою місію в контексті іконографії, левкас, загалом як техніка, – це бездонний колодязь натхнення й різноманітніших технічних можливостей. Чого варта лише можливість легко (лише за допомогою електричного лобзика) позбавитися у своїй роботі прямого кута, в якому ми взагалі увесь час перебуваємо, якщо замислитися. Паволока, що клеїться на дошку може теж впливати на фактуру й зображення. І якщо віддатися процесу, дозволити себе вести, як на мене, виходять справді цікаві речі… ніби й не з під твоїх рук. Левкас, його склад (тваринний клей і крейда – по суті кальцій) нагадують кістки і це теж символічно. Багатошаровість – широкий діапазон об’ємів і фактур, які теж іноді виникають самі собою. Тут головне – не заважати.
- Юліє, чи траплялися Вам полотна, «магію» яких відчували сповна?
– Таких картин надто багато. Вони не об’єднані ані добою, ані стилем, ані жанром. Однаково все тремтить й вигортається всередині й від «Селянського танка» Брейгеля й від Філоновського «Звіряти» («Вовчка»), та й від вологих львівських пейзажів нашого славетного Савченка. Встигаєш закохатися й розлучитися, й відчути несамовитий сум в одну мить.
– Цікаво, чи вірите в «арт-терапію»? У такий непростий час це поняття стає дедалі популярнішим…– Моя мама – магістр психології. Тож я вірю в ефективність багатьох концепцій. Головне, щоб до таких тонких і тендітних зон, як свідомість, душа людини торкалися справжні професіонали, та й взагалі гуманні люди. Особисто я рятуюся музикою Горана Бреговича та фільмами з П’єром Рішаром.
– Створені Вами образи на полотнах – складні, цікаві й специфічні. Що передує їхній появі?– Усе… Сни, пахощі, кумедні й сумні історії, море, старі фотокартки й вініли, випатрані годинники й чавунні праски… Чим менше замислююся, тим краще.  – Певно, саме в цих «натхненниках» і бачите красу…– Мабуть, легше описати ті речі, в яких я не бачу краси. Якщо певним чином налаштуватися, то стає абсолютно зрозуміло, що цей світ створив митець значно талановитіший від нас усіх. Починаючи з маленької живої клітинки, прозорої, сяючої шкіри новонароджених, закінчуючи чарівним кракелюром зморшок. Багатьом із нас вдається відтворювати окремі речі. Кращим щастить переносити стан і справжні відчуття.
Ось так спілкувалися про мистецтво і красу, йдучи вродливою затишною вуличкою Києва. Літо спекотними фарбами малювало свої картини. Юлія ж зізналася, що вже розпочала серію міських вулиць. Хтозна, може, колись на якійсь виставці призупинюся біля полотна – вулиці, де бесідувала з художницею, де ми ділилися мріями.

Дарина Фіалко