⠀⠀⠀⠀⠀Вона наносить крейдяний грунт, розмішаний на тваринному клеї з додаванням лляної олії, на спеціально підготовану дошку… Під рухом її пензля сміливе бачення сьогодення вітається з технікою левкасу, до якої свого часу вдавалися Андрій Рубльов і Феофан Грек. Сюжети її картин снують сни, пахощі, кумедні й сумні історії, старі світлини, вініли, чавунні праски, випатрані годинники. «Обличчя» цих левкасів тужливі й одухотворені. Ліричні й сильні духом. Власне, так само, як і їхня авторка – молода українська художниця Юлія Скрипка. Мисткиня добре знає, як це – нарозхрист вийти на зустріч новому, присвятити себе мрії, покликанню. Їй вистачило снаги «розвалити медичну родинну династію», піти на «ризиковану конкуренцію» з близькою людиною – вітчимом-митцем. Сьогодні Юлія творить, бере участь у колективних виставках і влаштовує персональні. Цього літа її левкаси прикрашали стіни Національного музею Тараса Шевченка. А в записнику найближчих планів: закінчення серії міських вулиць, створення автопортретів із «невеличкою «расчленёнкой» і комбінованих левкасів із вітражними віконцями, куди ще й світло-діоди можна підвести. Однак про це поговоримо колись згодом. А зараз – мистецтво, що дарує віру в завтрашній день… кращий день.
– Кажуть, левкас – техніка «магічна»? Юліє, особисто Ви відчуваєте його «чари»?– Левкас – бездонна криниця натхнення та різноманітніших технічних можливостей. Чого варта лише можливість легко, за допомогою електричного лобзика, позбавитися у своїй роботі прямого кута, в якому ми взагалі увесь час перебуваємо, якщо замислитися. Паволока, що клеїться на дошку може теж впливати на фактуру й зображення. І якщо пливти за течією процесу, виходять справді цікаві речі, наче й не з під твоїх рук. Символічно, що левкас, його склад (тваринний клей і крейда – по суті, кальцій) нагадують кістки. Багатошаровість – широкий діапазон об’ємів і фактур, які теж іноді виникають самі собою...
– До речі, багатошаровість слоїв левкасу символізує рівні, які проходить свідомість людини під час руйнації старих принципів і формуванні нових. На яких нових принципах має формуватися сучасне суспільство?– Мені іноді здається, що проблема полягає не у створенні нових принципів, а у відродженні старих. До того ж у створенні умов, за яких вони існували би не номінально, а виконувалися на всіх рівнях і у всіх сферах. Сучасні тенденції в суспільстві здебільшого обмежуються прагненням до матеріального успіху та побутового комфорту, тобто пресловутого золотого теляти. А заміна живого спілкування пласким монітором мене взагалі лякає. По суті, від тварин нас відрізняє лише здатність упиратися тваринним інстинктам заради таких безглуздих явищ, як кохання, патріотизм, співчування, гідність… А прагнення до насолоди й позбавлення труднощів наближає нас до тварин, не зважаючи на колосальні технічні відмінності у засобах досягнення результату.
– Юліє, вірите в «терапевтичну» дію мистецтва, про яку останнім часом все частіше говорять?– Вірю в ефективність багатьох концепцій, головне, щоб до таких тонких і тендітних зон, як свідомість, душа людини торкалися справжні професіонали, та й взагалі гуманні люди. Особисто я рятуюся музикою Бреговича та фільмами з П’єром Рішаром. Просто живопис – це справжній наркотик, але легалізований небом. У наш «смарт» час візуальний канал засмічується усіляким непотребом. А для того, щоб стати арт-залежним все ж таки потрібна певна підготовка, або, хоча би готовність зупинитися на одну мить і відважитися споглядати. Музиці, в даному випадку, пощастило більше, і не зважаючи на увесь бруд ефіру людське вухо менш перевантажене і здатне ще налаштовуватися на класику, джаз та альтернативу.
– Юліє, мене Ваші картини передусім приваблюють гармонійною колористикою. Вона створює відчуття тепла, затишку. Та коли вдивляюся в очі деяких написаних образі, нагортається сум. Який сенс вкладаєте у Ваше мистецтво?– Я не планую кінцевий результат. І навіть не часто розмірковую над реакцією гіпотетичних глядачів. І це необхідно саме мені. Те, що мій твір часом цікавить ще когось, викликає в мене насамперед подив, а потім відчуття несамовитого щастя. А стани, які відбивають мої дзеркальні дошки, різні. І якщо Ви вбачаєте в них більше суму, може, це й не дуже добре, проте абсолютно відверто. Можливо, колись мені вдасться створювати щось більш… веселе. Насправді створити справді благосний, добрий образ, та ще й так, щоби він сприймався органічно, щоби в нього можна було повірити, і без відчуття тривоги й суму, дуже складно. І при цьому зберегти естетизм. Вишукано маніпулювати людськими пороками значно легше, користуючись інтелектуальними вивертами, витонченою іронією, несподіваними скандальними па. Я не хочу сказати, що ніколи не застосовувала це. Але я точно знаю, що важче і куди треба прямувати.
– Свого часу Ви брали участь у виставці «Жіночий живопис». Цікаво, чи вбачаєте різницю між «жіночим» і «чоловічим» мистецтвом?– Безперечно вбачаю. Сама повністю віддаю перевагу «чоловічому», хоча деяким чоловікам воно не притаманно. Заразом усвідомлюю майже недосяжну мету наблизитися до того абсолютно іншого світосприйняття. В чоловіка сито, крізь яке він все пропускає, зовсім щільне. Зайві прикраси, епітети, фактури він нещадно викине. Заради цілого. А жінка буде оплакувати кожний шматочок, і половину все ж таки залишить.
– Існує думка, що живописці – боягузи. Мовляв, пишуть пейзажі, абстракцію, яка нічого не змінює у суспільстві. Однак мистецтво може змінювати людей, впливати на суспільні події…– Звісно, справжнє мистецтво здатне впливати. Але цей вплив можливий за умови досяжності саме цього справжнього мистецтва. Нині ми спостерігаємо трансляцію в ефір прораховано вигідної продукції. Тож хто на кого впливає залишається питанням відкритим. Та й суспільство в кризові часи не відрізняється достатньою культурною підготовкою, що в свою чергу народжує розмаїття «голих королів» на всі смаки. А з виникненням авангардного, абстрактного мистецтва майже ліквідувався не головний, але важливий критерій – школа, що дуже спростило «коронацію». Тож пресловуте соцзамовлення може й не має тоталітарно-політичного характеру, але й не відрізняється високими ідеалами та прискіпливістю.
– Буремні події нинішньої України провокують багатьох митців на нові творіння з соціальними підтекстами. Як щодо Вас?– Можливо, і я певним чином рухаюся в цьому напрямі. Та й підтексти, мабуть, можна буде читати з права наліво й по діагоналі. Життя та істина завжди значно складніші й більші за будь-яку «маркеровку». Зберегти справжню людську сутність важливіше понад усе.
– У цей складний час, всіяний прикрими новинами, злобою, важливо творити добро – хай хоч і маленьке. А що Ви хотіли би зробити доброго для України?– Зберегти і передати далі крізь покоління її таємничий магічний код. Щоб ритми цієї землі, цих неповторних ландшафтів пульсували й надалі. Навчити людей їх чути, а головне прислухатися до них. Я щаслива, що певним чином мені це вдається. Як ось минулого року три дівчинки, в яких викладала живопис, виграли конкурс «Україна очима дітей», а одна з них поїхала до «Артеку».
– Ви брали участь у виставках «Мальовнича Україна». Які українські місцини надихають як творця? – Їх дуже багато. Львів, Київ, Одеса, Чернігів… Тай неважливе географічне розташування й назви маленьких шматочків цієї землі. Скільки їх, маленьких подвір’їв, крихіток-вулиць із калюжами, білизною, що сохне на мотузках, тараньками на вікнах – і все це твоє.
– Яким Ви написали би портрет України майбутнього? – Дуже цікаве і складне запитання. Я не можу одразу передбачити повністю зображення. Однак я передусім я використала би іконографічний образ Pelagonitissa – взиграніє немовляти. Й раніше до нього зверталася. Думаю, він доволі точно віддзеркалив би ту беззахисність, чуттєвість і заразом привітність, яка споконвіку існує на цій землі. Проникливе поєднання роздумів про трагічну долю з малесенькою п’явочкою немовляти, що випросталася з тканини і призупинила чудову мить.